Orca - Act I. Victorious Orcinus - Темнота

 Вмикаємо пісню і читаємо)

Ще коли почув демо-версію, вже знав, що ОРКА – це щось особливе для мене. Тому коли вийшла студійка я вирішив, що прослухаю кожен з 4 актів десь в особливих для мене місцях, чи за особливого настрою… Чому-навіщо-для чого? Просто розумію, що вагома доля наших вражень від музики залежить від того, як ми її слухаємо, де, з яким настроєм і ще багато від яких факторів.

Отже, 2-го липня не знаю в якій годині ночі я опинився в цілковитій темноті далеко від будь-яких джерел світла. Загалом мені стає незручно, коли я вимикаю світло і поринаю в цілковиту темряву, коли навіть не цілком впевнений, чи з закритими очима я лежу, чи ні… Але вирішив, що це якраз момент для того, щоб прослухати першу частину симфонії – день видався доволі важким, але незвичним, в порівнянні з іншими, і ще й тут, зараз, коли навколо абсолютна тиша, немає абсолютно нікого і нічого, коли я впевнююсь в існуванні світла тільки коли вмикаю свій плеєр і там палають дві кнопки синього кольору… Акт 1 – вмикаю і через декілька секунд синій колір гасне і я падаю в океан. Не малювавши вже десь років 5, я створюю картину, яка змінюється щосекунди і цілком залежить від нот і настрою пісні. Полотно моє – безмежність, фарби – уява, пензель – очі, муза – ОРКА.

Через декілька ночей, коли пролетіло близько 2-3 хвилин симфонії, я розумію, що в темряві є світло. Тільки зараз я помічаю, що крім того океану на стелі коробки, де потоки води в-ються по деревах, які ростуть з води, і їхні вітки падають вниз і вплітаються в зорі, які так близько до мене, що я можу доторкнутись до них рукою, яку в цій темряві я не бачу і, навіть, не відчуваю, але водночас ці світила так далеко, що я не можу вслідкувати за їх хаотичним рухом…. так от… тільки зараз я помічаю маленьку смужку місячного світла, але, закривши (чи відкривши…?) очі на декілька секунд, ця смужка зникає, але враження від світла залишаються.

геніальна обкладинка

Пісня закінчується і я перемагаю своє бажання слухати симфонію далі, і перемикаю на новий альбом Orphaned Land – All Is One. Вслуховуюсь в тексти і мимоволі згадую втрачені за сьогоднішній день кадри. Інколи я забуваю за все на світі – емоції, почуття, відчуття – і просто ненавиджу себе за те, що не взяв з собою фотоапарат. Нарахував 6 фото, які б міг зробити за сьогодні, 2 з цих кадрів могли б стати одними з найкращих моїх фото. Єдина радість – вони залишаться бодай в моїй пам-яті.

Думки повертаються до темноти, в яку я завернувся, але не можу заснути, бо ясність розуму не дозволяє, хоча втома здавалась неземною, але зараз я думаю за цю темну безмежність і за те світло, що з-явилось і зникло майже відразу. Це моє життя. Темнота, в якій немає нічого до того моменту, поки я це сам не намалюю. А намалювати можу тільки тоді, коли є муза, а моєю єдиною постійною музикою є, була і завжди буде тільки музика. Але я не завжди розумію, де реальність, а де – сон-мрія-жах. За останній місяць в мене в житті відбулось стільки змін – і в мені самому, і поза мною – що цього б вистачило на цілий рік… Однією з таких змін стало те, що я тепер рідко коли сплю без сновидінь. Раніше було так, що сни були, або я їх пам-ятав тільки тоді, коли спав 7-8 годин за раз, що було доволі рідко. А тепер якось не так. Абсолютно. Днів з 10-15 назад десь о 5 ранку замість прогулянки в парку вирішив поспати, бо почало боліти серце,  ліг, довго просто лежав і думав, потім прокинувся – сон, причому для мене жахливий. Вернувся однокімнатник, який виселився після того, як я йому висказав все, що думаю, і живе так, ніби нічого не було… І в кімнаті інший хлопець так само, як ніби нічого цього не було взагалі. Я в сні нічого не розумію і постійно повторюю собі: «Може, це був сон…?»… Ось з такою думкою і прокинувся, не в стані зрозуміти, що відбувається… І майже відразу прокинувся від ще

одного сну, і просто хотів піти і вбитись через те, що то був сон, а це – реальність. Про сам сон розповідати не хочу, бо це особисте, та і я сам не хочу про це думати, бо бажання піти і вбитись нікуди не ділось. Але найгірше, або найкраще те, що останнім часом таких снів, з яких не хочеться прокидатись стає все більше і більше. Найгірше тому, що прокидаєшся, все всередині зжимається від відчуття нікчемності і мізерності, від відчуття того, що мені наснилось те, чого в мене немає і ніколи не буде. Цей момент, коли живеш в мрії, а потім в момент ця мрія зникає – це найгірше, що може бути. Але є і найкраще… воно в тому, що хоч у сні щось буває добре. Хоч той момент, коли сплю, або коли потім згадую події зі сну і просто думаю, що то всеодно була реальність… Ну, хоч так. За декілька днів опісля мені приснився сон, неймовірно схожий на цей, і це бажання знищити реальність було просто неймовірним… В результаті пішов бігати в Стрийський парк о 3 ночі. Я ще в ту ніч чуть не вмер спочатку від страху, а потім і від блаженства. Біжу, слухаю Отто Дікс – це казка. Ніч, в парку абсолютно нікого немає, а ліхтарі горять періодично, в певних частинах парку. Я бігаю без окулярів, останнім часом ловлю кайф від того, що нікого і нічого не бачу, з-являється відчуття ірреальності. І от перехожу на швидкий крок, бо вже задихався, дивлюсь, щось валяється в траві біля дороги. Ну, на хвору голову подумав, що то труп… Ще й слухаю рядки пісні «Антихрист, он же здесь, среди нас… Он смотрит на мир из ваших глаз…»…. Але ні, то просто бомж спав… Ще й, напевно, п-яний, бо метрів за 5 була лавка, на якій хоч розумніше спати, ніж на траві… А чуть не вмер від блаженства, коли подумав, що це геніально – полежати на лавці. Побіг під гору, там є місце, де відчуваєш себе на вершині світу… Ліг… Хоч до біса незручно, але до чорта приємно. Вирішив, що час послухати акустичну версію Think of England – ось це блаженний кайф. Але прикро, що тоді не було студійки ОРКИ….

Правда потім я або заснув, або сильно задумався, бо якось несподівано зрозумів, що музика вже не грає, і здалось, ніби набагато світліше стало…

Але повертаюсь до ночі жахів… Два сни – один про однокімнатника, другий про особисте – вже наснились, я ще в шоці, знову намагаюсь заснути, і відразу прокидаюсь, у мене знову шок і я знову не розумію, де я знаходжусь, але сон майже не па-мятаю, пам-ятаю згадав тільки декількох людей, що були в сні, то якось і пропало бажання згадувати, про що був сон… Дивлюсь на годинник – десь 7:30… За 30 хв 3 сни…? Це взагалі реально, да…??... Ніколи подібного не було. Забив на це все – ліг читати книгу…

І, нарешті, повернусь до тлумачення темноти…Тепер про проблиск світла. Ось таке щось і в житті буває. І частіше всього саме від нас і залежить, чи здатні ми втримати це проміння надії, чи ні… У мене це проміння зникло відразу, як тільки очі закрив…Так що да, здатен втримати… ага…))(…

Ще залишилось 3 частини симфонії… to be continued…